Подвійний лук з подвійним бекграундом пенобскот від Євгена Будька

«Один з найдивніших і найзагадковіших луків — пенобскот, який успадкував назву індіанського племені. Мені вдалося цю зброю реконструювати, випробувати, а також дослідити її неоднозначну історію.»
Євген БУДЬКО

Самим своїм виглядом цей лук розпалює уяву. Недаремно лук індіанців з нинішнього американського штату Мен — помічено в одній із серій «Гри престолів». Ця екзотична зброя фігурує в численних комп’ютерних і мобільних іграх. У деяких майстрів дійшли руки її відтворити в матеріалі й виставити на продаж. Водночас пенобскот залишається одним з найзагадковіших луків. Чи він реально діє? Це елемент тисячолітньої традиції чи сучасна придумка? Які в нього переваги?

Зменшена модель пенобскотського лука з Національного музею американських індіанців при Смітсонівському інституті

Фейки і дійсність
Лук пенобскот буває не тільки подвійним, а й потрійним. Узагалі в нього з десяток варіантів. Наприклад, типовий короткий індіанський лук з рога і сухожиль — але подвійний.
Багато і назв: пенобскот, мікмак, вабанакі (усе це споріднені індіанські племена), «батько й син» (мабуть, ідеться про великий і малий луки), лосиний лук (нібито ним полювали на величезних лосів)…
Навколо лука — купа фейків і нісенітниць: «такими індіанці відбивали морські набіги вікінгів», це «перший блочний лук», «його зробили через нестачу нормальної деревини» і звичайно — «немає жодного сенсу замість одного лука робити два».
У тому, що цей лук діє, я переконався ще до того, як його виготовив. Допоміг всезнайка ютуб. Виставлені там саморобки працюють непогано. Серед них і «потрійний» пенобскот. От про його переваги не скажу, бо стріляти не пробував. Може, зробили його лише тому, що могли. Вийшло хвацько.
Одне слово, рученята в мене засвербіли, хоча було ясно, що треба зробити не лише два луки, а ще й три тятиви, і скріпити все це точно та гармонійно.
У перервах між обмірковуванням проєкту і повсякденними турботами я заповзявся рити історію. Із цим теж було непросто. Інфа уривчаста, повторюються одні й ті самі штампи, ще й значною мірою неправдиві. Складалося враження, що не тільки аматори з геймерами, а й науковці не вдупляють, що це за така цікава штука і звідки взялася. І насамперед через те, що пов’язана вона з дуже неоднозначною особистістю «білого вождя».

З архівів журналу «National Geographic»

Лук Великого Грому
Усі сходяться на тому, що «путівку в життя» незвичайному лукові дав «відомий американський авантюрист» ХІХ — початку ХХ століття, шоумен і вождь пенобскотів Френк Великий Грім. Саме він приблизно 1900 року нібито вперше подав ідею такого типу лука.
Часом у тих самих джерелах згадують і «давню легенду про бойовий лук пенобскотів». Звідки ж легенда, якщо лук придумали в часи телеграфу і телефону?
Через десяток років подібний виріб потрапив до рук науковця і зрештою опинився в колекції Національного музею американських індіанців при Смітсонівському інституті (США). Науковця звали Френк Спек. Він став одним зі скептиків стосовно традиційності такої моделі лука.
Воно й зрозуміло. На той час індіанці пенобскоти, плем’я на кількасот людей, давно перестали вести традиційний спосіб життя. Втративши свої лісові угіддя, вони замість полювати й рибалити, заробляли виготовленням кошиків, каное та дрібних «автентичних» поробок. Багато їх розбрелися штатом Мен як «цілителі», «вожді» й «оповідачі». А деякі прибилися до цирків. Пригадаймо, що в часи до телебачення й інтернету цирк надзвичайно приваблював публіку, зокрема й респектабельну. «Кровожерні дикуни» були однією з головних атракцій. У провідних нью-йоркських залах ірокези показували, як вони здирали з ворогів скальпи, а легендарний вождь сіу Сидячий Бик виступав на арені разом із, по суті, своїм ворогом Бафалло Біллом. Серед таких циркачів опинився й молодий напівкровок із племені пенобскот Френк Лорінґ.

Великий Грім, вождь пенобскотів, шоумен, хранитель індіанської ідентичності й нібито винахідник подвійного лука. До лука на фото, схоже, прикріплено сухожилля, як це робили ескімоси. Фото з Penn Museum

Він провів справді дивовижне житя. Етнограф Спек і компанія, а за ними й багато сучасних джерел, говорять про Френка як про авантюриста й завзятого брехуна. І таких справді вистачало серед індіанців та циркачів. Гріх було не здерти зайву копійчину з білих роззяв, які захопили твою землю. Тим паче, що на схилі літ Лорінґ теж зробив кар’єру оповідача, і в його розповідях годі було відрізнити правду від вигадки.
Та більше довіри викликає стаття 1998 року від професора Гарольда Прінса «Вождь Великий Грім (1827-1906): Історія життя пенобскотського трикстера». Не заперечуючи вигадливості Лорінґа, він пише, що в племені й поза ним того поважали. А брешуть ті, хто каже, що «білий самозванець» очолив пенобскотів, задуривши їм голови. Ні, він серед них народився і був на три чверті індіанцем! Батько його — наполовину португалець, наполовину інданець-вампаноаг, мати — пенобскотка. Френк Лорінґ виріс у племені ще тоді, коли воно жило в справжніх вігвамах, аж 1827 року, і дожив до 1906-го. У період індіанських шоу він заявляв, що до нього потрапила «шкіряна книга» індіанців. Містифікація? Можливо. Але є фактом, що Френк Лорінґ, який узяв собі псевдо Великий Грім, намагався берегти й відроджувати традиції, а в старості створив навіть власний музей індіанської старовини. Там явно вистачало фейків, а доглядач розповідав чимало вигадок, але всі визнавали, що оповідки захоплювали, їх можна було сприймати як художні образи, які походять із традиції.
Мабуть, серед тих оповідок була й легенда про бойовий лук пенобскотів. А вже звідки Френк її почерпнув… Ось тільки я сумніваюся, що шоумен, хай і індіанський, міг придумати таку оригінальну й вивірену річ, як подвійний лук.

Пенобскотка Клара Пол з луком. За індіанськими джерелами, красуня народилася 1891 року. Фото з Penn Museum

Мій домашній пенобскот
І ось мій лук готовий. Тягнеться плавно, на дальність стріляє на рівні сучасних ламінованих. Стріляти доволі комфортно, носити — не дуже, навіть чохла досі не можу примудрити.
Та розкажу я, розкажу, як усе робив. Сподіваюся, це підштовхне подальші дослідження та експерименти.
Робити не так уже й складно, хоча, звісно, складніше за однодревок. Основою служить звичайний лонг, тільки короткий. ) Частину навантаження візьме на себе малий лучок, тому за цілісність короткого виробу навіть з повним натягненням можна не переживати.
Заготовку для малого лука я вигнув нехитрим індіанським способом — сиру гілку акації стягнув за кінці мотузкою і так сушив з пів року. З ліщиною чи бузиною може вийти краще та швидше. Раджу згинати із запасом мало не на третину, під час тилерування розігнеться. І все-таки ліпше заневолити заготовку на відповідній формі, бо дерево може повести.

Лук пенобскот Євгена Будько на тилерувальній дошці

Для тилерування малого лука доробив відомий інструмент (див. фото): до тилерувального брусочка приклеїв два шматочки штапика. Лук вивернутий, як який-небудь монгол, живіт випуклий, тому звичайний тилерувальний брусочок з олівцем не підходить. Ніякої дошки для тилерування не треба: впираєш лук кінцями в рівну гладеньку поверхню, під середину лука підкладаєш бруски. Натискаєш на лук — кінці роз’їжджаються, середина впирається в брусок. З кожним етапом тилерування бруски менші, лук розпрямляється дужче. Натискаєш — відзначаєш, відпускаєш — шкребеш. Я дійшов до плаского стану малого лука і на цьому зупинився. В ідеалі треба було б кінці тягнути в напрямку кінців великого лука, так згинання відповідало б тому, що на подвійному лукові в зборі. Але надто складно. Малий лук — це лише 5-8 кілограмів сили, тому ідеального тилерування він не потребує, практика підтвердила.
Хто не знає, що таке тилерування, прошу вибачити — гугл у поміч.
У моєму випадку великий лук спочатку вийшов силою 15 кг, малий — 5, разом 20 кг на 72 см натягу.
До речі, для пенобскотів реально використовувати і найм’якше дерево — важлива перевага конструкції. А з твердої акації виходить ось такий ефемерний витвір, як на фото.

Тилерувальний брусочок для випуклого малого лука

Основний лук — лонг як лонг, тільки на кожному кінці по дві пари засічок. Можна, як полюбляли індіанці, замість засічок залишити просто штифт, за який чіпляти обидві тятиви.
Тятивки ставити вище чи нижче тятиви? На цьому лукові вони нижче, та, гадаю, краще навпаки, менше шансів відламати кінчик. Досі не ламається.
Постає проблема кріплення лука до лука. Я посадив на товстий шар пластикового клею, а поки застигало, вирівнював луки один відносно одного. Геморойно, але вийшло. Треба дотриматися симетричності конструкції.
Звичайно, три тятиви — це засада. Вийшов я зі становища просто: замість плести та обмотувати петлі, зробив тятивки з рибальської плетінки без обмоток, з таким малим навантаженням не зітруться. Служать.
А тоді виникли запитання до тилеру, тобто до правильності дуги. Для дерев’яного лука плавність згинання — основне, без цього він довго не проживе і зрештою добре вас стукне по голові або, я перепрошую, знизу. Малий лук змінив дугу великого, і довелося великий дотилерувати, підкоротивши обидва, щоб компенсувати ослаблення.
Звичайно, ніякої зазубреної дошки, брусочка та олівця індіанці не знали, а тилерували на око. Але в них були досвід, час і натхнення, а також неміряно класної деревини. У нас — переважно натхнення, тож нема чого марнувати час і деревину.

Закінцівки пенобскота

То для чого два замість одного?
А й справді, для чого? Ну, наприклад, щоб 18-кілограмовий лучок стріляв на 180 метрів, як у моєму випадку. Щоб красиво. Щоб незвичайно.
Поодинокі виробники луків-пенобскотів в інтернеті відзначають, що це «один з найуніверсальніших луків свого часу», «стабільний», «плавно натягується», «працює без віддачі», «характеризується вищою точністю». Насправді всі ці гарні слова можуть бути тим, що хвалить кожен кулик, тобто виробник. Якщо відкриєте іншу сторінку його сайту, виявиться, що лонг — найлонгіший лонг з усіх лонгових лонгів, ля-ля-ля-ля Азенкур.
Ні, так не цікаво. Цікаво, чому лук такий. Практика без теорії, бачте, теж не тойво.
Особисто я поки що для себе з’ясував, для чого великому луку малий. Щоб у великого були легші кінці! По-перше, малий лук бере на себе частину навантаження, тому великий ви робите тоншим. По-друге, як уже сказано, плечі можна і варто робити коротшими, від чого вони теж легшають і швидшають. Сила ж така, як у товщого одинарного лука. Запитаєте — а як же ще одні кінці? Вони хіба маси не додають? Ми ж додали малий лук. А він на те й малий. У будь-якого короткого лука маса кінців набагато менше впливає на швидкість, ніж у довгого. Тому в англійських лонгів кінці максимум 13 мм завтовшки, а в деяких індіанських кінних луків — що середина, що кінець.
Мають рацію ті, хто каже, що для пенобскота годиться м’яка і не дуже якісна деревина. Але не думаю, що це причина для індіанців робити один лук із двох. Таких балуваних у плані деревини людей, як американські індіанці, ще пошукати. Мені б їхні осейдж, гікорі, лемонвуд… До речі, найтвердіше в наших краях лучне дерево акація біла (робінія) — теж з Америки. До того ж на ресурсах племені пенобскот є зображення звичайних луків, тобто хороше дерево все-таки було. А якщо раптом у штаті Мен не знаходиться акації, то людина йде по неї за кількадесят, кількасот кілометрів, а не винаходить подвійний лук. Ходили ж індіанці по обсидіан для наконечників і про металеві не помишляли. Логічно?

Лук пенобскот на весь зріст

Ті, хто робить лук з двох луків однакової довжини, просто зменшують навантаження на плечі, продовжують їм життя чи з максимальною ефективністю використовують слабку деревину. Ну, або не розуміють призначення конструкції — полегшити кінці. До речі, подвійний лук з однакових частин знайдено в гробниці Тутанхамона.
Знавці як один називають таку перевагу пенобскота: його потужність можна регулювати. Зменшив тятивку — збільшив силу. Так, але я цього не роблю. Це скорочує життя лука, бо порушує його тилер. Змінюючи силу меншого лука, ви змінюєте дугу великого, над якою стільки працювали. Хіба що у вас ламінований пенобскот, але сучасник Френка Великого Грому вас не зрозумів би.
Чомусь усі в мережі навперебій запевняють, що пенобскот — це біокомпозит, обклеєний сухожиллями. Навіть англомовна вікіпедія. Ви ж знаєте, вікіпедію можуть писати всі, тільки зареєструйся. На мій погляд, сухожилля пенобскоту не потрібні. Тим паче, якщо він з м’якої деревини. А потрібні вони або дуже коротким лукам, або вивернутим, як монголи. У мене ж лук середньої довжини, як у Сміттонівському музеї. Шкода, не вдалося з’ясувати, чи є на музейному жили.
А твердження, що пенобскот — це «найперший блочний лук», узагалі не зрозуміле. Графік роботи мого пенобскота точно такий, як і в мого лонга, — прямий, як стріла. Тобто навантаження під час натягання не спадає, як у блочників, а зростає. Просто легші кінці. Ну, і краса. )
Експеримент із пенобскотом дав відповіді на деякі запитання, але й поставив нові. Наприклад, цікаво, які пропорції пенобскота оптимальні? Було б дуже цікаво намалювати напрямки та розподіл сил. Може, у нашому співтоваристві знайдуться фізики, здатні на це? Три тятиви разом ніби стискають лук по вертикалі. Малий лук посилився — великий просів, а в якому місці — залежить від довжини і сили малого. Для дерев’яного лука в цьому нічого хорошого. Тому розумування про те, що менший лук має бути сильнішим за більший, дуже кумедні: більший просто зламається.
Пенобскот чекає своїх теоретиків. А практика — он вона, стоїть у кутку. Думаю, трохи ширша і коротша конструкція залишиться ефективною і стане транспортабельнішою.
Тепер ви розумієте, чому я сумніваюся, що вождь Великий Грім без знання фізики самостійно вигадав «бойовий лук пенобскотів»? Тут більше тягне або на інженерний винахід, або на відшліфовану століттями традицію. А головне — для чого в 1900-му році було придумувати трішки кращий лук? Для виживання? Не смішіть. Правда, як писав Спек, Лорінґ міг запозичити це із циркових штучок і використати для зацікавлення своєю культурою. Тільки чомусь відомостей про такі штучки нема, а лук пенобскотів є. Тож цілком можна допустити, що в епоху, коли луки в індіанців давно вийшли з ужитку, небайдужа людина на ім’я Френк Лорінґ — Великий Грім відродила забутий винахід свого маленького народу. Принаймні для мене це звучить красиво. )

Євген Будько зі зробленим саморуч своїм луком пенобскот

Автор статті — Євген Будько